Ми більше не прощаємось, ми просто зникаємо назавжди
Ми йдемо, навіть не оглядаючись. Ідемо, бо так простіше. Так ми почуваємося тими, хто контролює ситуацію, а тому продовжуємо кидати людей. А потім дивуємося, чому залишилися самотніми чи опинилися у нездорових стосунках.
Ми більше не говоримо «прощай».
Ми просто перестаємо відповідати на повідомлення та дзвінки.
Прикидаємося, що не впізнаємо їх при наступній зустрічі, і поводимося як чужі, ніби це не ми завдали їм болю. Ми так поглинені собою, а тому неспроможні сказати людині навіть добре слово, щиро обійняти її та запитати, як у неї справи.
Ми стаємо відстороненими, майже невидимими, і вони навіть не намагаються якось з нами зв’язатися або про щось попросити. Побачивши їх, ми починаємо йти в інший бік, щоб уникнути зорового контакту і не бачити, як вони дивляться на нас. Ми не хочемо згадувати, що саме ми стали причиною їхнього смутку.
Йдемо швидко, ледве встигнувши дізнатися їх ближче. Ідемо ще до того, як зрозуміємо їх, і не бажаємо чути, що вони збираються сказати чи що відчувають.
Приймаємо таке егоїстичне рішення, бо інакше просто не вміємо. Ми йдемо, бо знайшли щось краще, цікавіше і таке, чого нам хочеться сильніше, відбиваючись від людей, наче вони тенісні м’ячики. З легкістю замінюємо їх доти, доки продовжуємо грати.
Виходимо і не думаємо, що тим самим завдаємо комусь біль, адже нічого їм не обіцяли, нічого їм не повинні, і навмисно зберігали невимушеність і напівжартівливий тон, щоб унеможливити будь-який натяк на серйозність. Або, принаймні, саме це ми говоримо собі, намагаючись переконати себе, що не підозрювали про те, що незабаром станеться, що не примушували їх закохуватися та не захотіли відповідати взаємністю.
